Марго

Я знаю, що я для нього найкраща. Таки да. І мені байдуже, тепер – як ніколи, байдуже, що ми не можемо бути разом. Зможемо, коли він схоче. А він таки схоче. Нам просто долею наказано бути разом, але колись вона щось трохи наплутала і визначила одному чоловікові одразу дві жінки. Та, що була першою – отримала його, а іншу отримав він. Отак і живемо. Тільки колись все має змінитися, і міняється. Так швидко, що я не встигаю навіть усе збагнути. Я стала сміливою. О, якою я стала сміливою! Ще ніколи не дозволяла я собі стільки, як зараз. І він це знає, і не перечить. Я невінчана дружина, не хрещена кума. Я для нього є. я просто для нього. Я знову не встигаю збагнути, що відбувається. Ми змінюємо ролі, міняємося ними, граємося – як божевільні актори в театрі для двох. Він інколи забуває свою правильну роль і грає як хоче. А потім знову згадує і міняється. Тут мені легше. Мені не треба міняти роль. Я можу бути собою завжди, і це чудово. Зараз я як ніколи є собою. І це мені подобається. І йому подобається. Ходити по краю леза – так небезпечно і так спокусливо…

Вона сьогодні написала –
Не має значення про що.
З примари знов живою стала,
Хоч і була. Та час пройшов.

Тепер я маю знов миритись,
Що є вона й нема мене.
Що маєм знову розлучитись,
І що тепер це не мине.

Мені не жаль, я не боюся.
Ну що вона? І зможе що?
Я тільки про одне молюся,
Щоб ти від мене не пішов.

Щоб не почути, що вже досить
Так далі жити, треба йти.
Цей час мені біду приносить
І лиш обійми – самоти…

Хочу я быть твоею тенью,
Ведь тень твоя всегда с тобой.
О большем я просить не смею,
Не смею стать твоей судьбой.

Как тень твоя идти с тобою
И в горе, в радости, в любви…
Чтоб быть не целый век одною,
Терять тебя лишь до зари.

Лишь только ночью потеряю,
А утром снова обрету
Свою вершину в жизни рая,
Свою любовь, свою мечту.

С тобою следовать я буду
Сквозь все преграды и пути.
Поверь, нести достойно буду
Я крест свой, все смогу снести.

Как жаль, что тень жива лишь днем,
А ночью месяц гонит прочь.
Готова век гореть огнем,
Чтоб рядом быть одну лишь ночь.

Який же він проникливий! Як все розуміє, коли хоче. А що робити маю я? Я увесь цей час думала, що він забув мої дитячі освідчення і тепер сприймає мене як друга, розвагу чи ще якось. А він, виявляється, завжди знав, що я кохаю. Ось тому так і дивився завжди з настороженням, допитливо, з очікуванням реакції. Я грала, що зовсім байдужа, а він грав, що нічого не розуміє. Театр двох акторів. Чи, одного? Швидше одного. Мене. Це я увесь час прикидаюсь кимось, ким я не є насправді. Просто аби його не злякати, аби хоч якось бути разом. Дружба…з привілеями… і так все життя. Я не можу бути поряд з ним тією, ким хочу. Я не можу бути дружиною, не можу бути коханкою… ніким не можу бути. Другом. Але ж обидва розуміємо, що так нічого не буде, бо так неможливо. Ще ніколи не було дружби там, де хтось кохає. Не буде і тут. Просто так має бути. Колись все зміниться і я буду щасливою. Тільки треба аби він помер або був зі мною. Тільки так. Поки він чужий, я не буду щаслива.

Я тебя отпускаю, чтобы после жалеть,
И рыдать, и искать возвращенья.
Чтобы верить и ждать, чтоб простить все суметь
В день, когда ты попросишь прощенья.

Я тебя отпускаю, чтоб вернуть все назад
И забыть об обидах и боли.
Только ты не придешь. Кто же в том виноват,
Что тебе вдруг захочется воли?

Ты уйдешь от нее и вернешься ко мне,
Если буду так ждать я и верить,
Что, пройдя города, ты в ночной тишине
Постучишь в тебя ждущие двери.

Ты знаешь, что ты – самый лучший?
Ты ведь знаешь, как сильно люблю?
Ты солнца свет, пробившийся сквозь тучи,
Ты тот обрыв, где сердце на краю.

Ты самый грешный ангел-искуситель.
И демон, самый праведный из всех.
Бесправный раб и гордый повелитель,
Ты мой невинный смертоносный грех.

Ты самый верный среди изменявших,
Ты самый нежный среди подлецов.
Невинный самый среди клятвы предававших,
И самый мудрый среди всех глупцов.

Ты самый верный муж из всех известных.
Ты тот, кого ничем не соблазнить.
Ты эликсир от всех моих болезней,
И тот, кто отнимает право жить.

Ты тот, кого любить нельзя и грешно,
Ты тот, кого запрещено любить.
Ты тот, кого я безуспешно
Уж столько лет пытаюсь позабыть.

Я знову чекаю і вгадую знову,
Що буде при зустрічі нашій.
Яку при мені заведеш ти розмову,
І куди перекинеться важіль.

Кожен раз – невідомість і сльози до ранку,
І незадані в вічі питання.
Хто я? Жінка? Вдова? Занедбана коханка?
Чи твоє нерозквітле кохання?

Так завжди – я не знаю і мовчки дивлюся.
І не зважусь зробить перший крок.
А пізніше –знову про зустріч молюся
І вимолюю силу в зірок.

Просто я так люблю, просто я дуже вірю:
Кожна зустріч щось може змінити.
З цим коханням живу, прокидаюсь і мрію.
І шукаю терпіння любити.

Та хіба вони тримають, оті шлюбні пута? Ні ж бо, не тримають. Ніколи. Так було і так буде. А чого хочу я? Невже справді стати рабинею? Виходить, що так. Дурепа! Нічого я не доб»юся. А це дурне очікування шкодить моєму глузду. Та й що я отримаю? Він ще раз вкаже мені на моє місце. Знову образи, біль. Невже я за цим скучила? Ні, я скучила за примарою того щастя, коли він може бути поряд зі мною, і ніби не існувати для всіх інших. Та й справді може не існує того часу у нашому вимірі, коли ми разом? Колись площини нашого життя опинилися зовсім поруч, і ми познайомились. А потім він перейшов в інший простір, і вибрав іншу пряму, котра не пересікається з моєю. Якусь паралельну моїй, чи що? Боже, невже справді огорнутий мареннями розум втрачає адекватність, адже ніколи не любили математику, і нічого в ній не розуміла споконвіку. А тут якісь площини…втрачаю адекватність, втрачаю контроль. А зараз прийде той, інший, з яким мушу бути і буду ніжною. Чому все так? Ні, це вже споконвічна банальщина: чому, за що…так мало бути. Іншого пояснення немає. Так має бути…

Вокруг почти одна война,
И кров потоком льется вновь.
Но все ж во мне живет она –
К тебе лучистая любовью

Наш мир жесток, и я молюсь,
Чтоб счастлив был и невредим.
А я в одном тебе клянусь,
Что буду ангелом твоим!

Ти знову спокушаєш мене своїм життям.
Ти знову повертаєшся, і ніби знову мій.
Я маю замолити гріхи ці каяттям,
Але я знов грішитиму, й не змінить це подій.

Ти знову відсилаєш незначущі листи,
Але вони для мене як промінь із пітьми.
Хоч юна я, та грішниця. Мій гріх найбільший – ти.
І це мене зупинить перед раю ворітьми.

Ти знову посміхаєшся, створити можеш рай.
Ти можеш повернутися, підняти до небес.
Ти можеш справжнім пеклом життя зробити, знай.
Але хіба ж для цього ти знов в мені воскрес?..